С. Закірова, канд. істор. наук, доцент, старш. наук. співроб. НЮБ НБУВ

Правове регулювання миротворчих операцій ООН:
terra incognita?

 

В українському суспільстві тема миротворців сьогодні обговорюється на всіх рівнях, однак, на жаль, і серед високопосадовців, і серед експертів, і тим більше серед пересічних українських громадян існує доволі розпливчате уявлення про нормативно-правовий механізм застосування цього важливого міжнародного інструменту врегулювання конфліктів. Інколи державні чиновники й експерти заявляють прямо протилежні речі, тож складається враження, що у громадськості формується думка про те, що прийняття рішення про початок миротворчої місії і введення миротворців залежить виключно від бажання або небажання окремих держав чи політиків. Насправді запровадження миротворчої місії ООН має чіткий та доволі складний і тривалий механізм прийняття рішення щодо початку миротворчої операції і подальшого контролю за його виконанням.

2018 рік у світовій політиці ознаменований 70-річчям початку функціонування миротворчих місій Організації Об’єднаних Націй. Миротворча діяльність ООН розпочалася у 1948 році, коли група військових спостерігачів направилася підтримувати перемир’я в арабо-ізраїльському конфлікті. До речі, ця перша миротворча місія триває і до сьогодні.

29 травня 1948 року, замість застосування дій за ст. 42 Статуту ООН, Рада Безпеки прийняла Резолюцію 50, за якою було створено спеціальну групу воєнних спостерігачів під назвою Організація Об’єднаних Націй для спостереження за виконанням умов перемир’я (UNTSO). До її складу входило 648 військових та цивільних спостерігачів; вона виконувала різноманітні завдання, які пізніше стали типовими для місій спостереження або підтримання миру: контроль за дотриманням угоди про припинення вогню і встановлених кордонів, установлення демілітаризованих зон та нагляд за ними, передача військовополонених, тощо. Резолюція 50 1948 р. Ради Безпеки ООН створила прецедент, який став основою для проведення операцій ООН із підтримання миру в майбутньому, що і вважається точкою відліку історії цього вкрай важливого і необхідного виду діяльності ООН.

Сам термін «підтримання миру» почав використовуватися у 1956 р., коли у зв’язку зі скаргою Єгипту проти Сполученого Королівства і Франції була скликана перша надзвичайна спеціальна сесія Генеральної Асамблеї, що ухвалила Резолюцію 119 від 31 жовтня 1956 р. про створення Надзвичайних Збройних Сил ООН, які діяли в зоні Суецького каналу понад 10 років.

До того часу широко використовувалися поняття «легіон ООН», «польові кадри ООН», «варта ООН», а після прийняття зазначеної Резолюції у міжнародно-правовий нормативний лексикон увійшли терміни «міжнародні сили ООН», «поліцейські сили ООН», «сили миру», «сили з підтримання миру» та ін. Назва «операції ООН з підтримання миру» (ОПМ) була затверджена лише 18 лютого 1965 р., коли Генеральна Асамблея прийняла Резолюцію 2006 (XIX) і створила Спеціальний комітет із операцій по підтриманню миру. До складу Комітету входять 100 держав – членів Організації Об’єднаних Націй, головним чином держави, які надавали або надають персонал для операцій з підтримки миру. Інші держави-члени беруть участь у роботі Комітету і його робочих груп в якості спостерігачів.

У зв’язку із появою такого засобу врегулювання міжнародних конфліктів – операції з підтримання миру – за рішенням Генеральної Асамблеї, починаючи з 2003 р., 29 травня відзначається Міжнародним днем миротворців Організації Об’єднаних Націй. У своєму зверненні з нагоди 70-ї річниці запровадження миротворчої діяльності Генеральний секретар ООН зазначив, що миротворча діяльність Організації Об’єднаних Націй – це надійна інвестиція в мир, безпеку та процвітання в цілому світі. У 1988 р. миротворчі сили ООН отримали Нобелівську премію за забезпечення миру у світі.

Проте, на жаль, необхідність у застосуванні миротворчих зусиль спеціального міжнародного контингенту військових з часом не стала меншою, а навпаки зростає з кожним десятиліттям. За 70 років існування з’явилися різні форми і методи практики участі миротворців у громадянських і військових конфліктах; створена нормативно-правова база, що регулює їх діяльність; визначена особливість застосування миротворчих місій у різних політичних обставинах. На миротворців ООН покладено обов’язок забезпечення безпеки, політичної підтримки і сприяння будівництву миру в країнах, що знаходяться або вже виходять із конфліктних ситуацій. На сторінці Операцій ООН із підтримування миру офіційного сайту Організації Об’єднаних Націй зазначено, що у своїй діяльності миротворці керуються трьома основними принципами: згода сторін, неупередженість і незастосування сили за винятком випадків самооборони і захисту мандату.

Допоміжними засадами проведення операцій із підтримання миру виступають принципи добровільної основи формування миротворчого контингенту ООН; співпраці сторін конфлікту з силами ООН; виключності повноважень Ради Безпеки і командування Генеральним Секретарем; фінансування ОПМ Організацією Об’єднаних Націй; спрямованості ОПМ на припинення бойових дій та на відтворення умов мирного розв’язання конфліктів, а також принцип, за яким сили ООН мають у своєму розпорядженні лише легку зброю, яку вони можуть використовувати для самооборони.

Сьогодні миротворчі місії ООН перебувають у багатьох країнах світу. Кількість персонального складу миротворчих сил ООН постійно змінюється, що залежить від поточних завдань, виданих мандатів і загальної кількості діючих місій. За офіційними відомостями ООН загальна чисельність контингенту миротворців станом на 31 березня 2018 р. становить 104 657 осіб, серед яких чисельність окремих груп персоналу складає: військові – 76 059, поліцейські – 10 611, військові спостерігачі – 1 212, штабні офіцери – 1 918. Цивільний персонал складає 13 461 і добровольці ООН – 1 396 осіб.

За 70 років свого існування під час виконання спеціальних завдань загинули 3 718 миротворців, і «блакитні шоломи» у свідомості більшості пересічних мешканців різних держав світу перетворилися на символ останньої надії вирішення військових конфліктів.

https://www.slovoidilo.ua/2017/09/29/infografika/svit/myrotvorczi-oon-yevropi-kudy-vidpravlyaly-choho-dosyahly

 

З точки зору активності участі представників спецконтингенту миротворців у вирішенні проблемної конфліктної ситуації виділяють два види миротворчих операцій ООН: місії спостерігачів та операції з участю миротворчих сил. Спостерігачі не мають зброї, а військовослужбовці миротворчих сил ООН озброєні легким озброєнням, яке вони можуть застосовувати виключно в цілях самооборони.

Проведення миротворчих операцій ООН з початку їх запровадження вимагало правового регулювання на двох основних рівнях. По-перше, це рівень забезпечення механізму імплементації кожної окремої операції, а по-друге, це рівень створення більш загальних засад проведення всіх миротворчих операцій. Перший рівень легалізації миротворчої місії забезпечується прийняттям Радою Безпеки та Генеральною Асамблеєю конкретних резолюцій стосовно окремих ОПМ. Правове регулювання другого рівня сформовано завдяки застосуванню прецедентного права щодо створення звичаєвих норм міжнародного права і тривалій практиці операцій по підтриманню миру.

За Статутом Організації Об’єднаних Націй головну відповідальність за підтримання міжнародного миру і безпеки покладено на Раду Безпеки, до компетенції якої входить заснування операцій із підтримання миру. Правовою підставою для застосування таких дій у Статуті ООН вважають три розділи. Зокрема, розділ VI регламентує питання «мирного вирішення спорів». Рада Безпеки має право не посилатися на конкретну главу Статуту при прийнятті резолюції, яка санкціонує розгортання операції ООН, і Радбез ніколи не посилався на цей розділ Статуту ООН, хоча і використовував його норми у підготовці власних документів.

Розділ VII містить положення, які передбачають «дії щодо загрози миру, порушень миру й актів агресії». Як зазначено на офіційній сторінці Операцій ООН із підтримання миру, посилання на главу VII Статуту мають місце при прийнятті Резолюцій Ради Безпеки, що санкціонують розгортання ОПМ у складних умовах постконфліктних ситуацій у тих випадках, коли держава не здатна забезпечити безпеку і громадський порядок. У цьому контексті посилання на розділ VII Статуту може розглядатися не тільки як правова підстава для дій Ради Безпеки, а й як заява про тверду політичну волю і нагадування сторонам конфлікту й іншим членам ООН про їх обовязки виконувати рішення Ради Безпеки.

Розділ VIII Статуту передбачає участь регіональних угод або органів у діяльності з підтримання міжнародного миру та безпеки за умови, що такі угоди або органи та їх діяльність сумісні з цілями і принципами розділу I Статуту ООН.

Як зазначають юристи, особливість статусу Ради Безпеки ООН у системі органів міжнародних організацій, пов’язана з її відповідальністю за підтримання міжнародного миру та безпеки, що і обумовлює своєрідний характер та правову природу її рішень. Відповідно до ст. 25 Статуту ООН члени Організації погоджуються підкорятися рішенням Ради Безпеки та виконувати їх.

Резолюції Ради Безпеки можуть бути представлені двома типами: рекомендації та рішення. На відміну від перших, другі мають юридично-обов’язкову силу. Рада Безпеки ООН при регулюванні проведення миротворчих операцій вдається до прийняття резолюцій обох видів.

Нормами «м’якого права», що мають виключно рекомендаційно-інформаційний характер, прийнято вважати зміст інших нормативних актів, які регламентують проведення операцій з підтримання миру. Зокрема, заяви Голови Ради Безпеки і листи Генерального секретаря ООН та Голови Рабдезу. Щодо листування вищих посадових осіб ООН, то вони спрямовані на інформування про призначення спеціальних представників для конкретних ОПМ, персонального складу місій, поточний контроль за їх проведенням.

Заяви Голова Ради Безпеки призначені для того, аби вже після запровадження конкретної ОПМ закликати конфліктуючі сторони до пошуку мирних засобів вирішення конфлікту, виразити позицію Радбезу щодо стану врегулювання конфлікту, підтвердити важливість досягнутих мирних угод (якщо в результаті діяльності миротворців такі є) та необхідність дотримання їх сторонами.

Розгортання миротворчої операції ООН здійснюється виключно на підставі спеціальних мандатів, наданих Радою Безпеки ООН. До складу Ради Безпеки ООН входять 15 держав-членів – 5 постійних (Великобританія, Франція, США, Китай і Росія) і 10 непостійних, що обираються Генеральною Асамблеєю ООН на дворічний термін по 5 країн щороку.

Експерти дослідження «Досвід врегулювання конфліктів у світі. Уроки для України»[1] виділяють миротворчі місії чотирьох типів мандатів:

1. Моніторингові місії – з мандатом на спостереження за перемир’ям, відведенням військ, демілітаризацією та ситуацією на лінії розмежування. Такий тип місії завжди відряджаються за згодою сторін конфлікту.

2. Традиційні місії – також відряджаються за згодою сторін, але із розширеним мандатом, а саме: поліцейські повноваження у буферній зоні та допомога у переговорах щодо мирної угоди.

3. Багатовимірні місії – так звані «операції другого покоління»; їхні мандати визначаються за згодою сторін та стосуються коренів конфлікту, як-от: економічна відбудова, інституційні трансформації (реформа поліції, армії, судової системи, проведення виборів).

4. Місії з примусу – «операції третього покоління», які не потребують згоди сторін конфлікту і спираються на статті 25, 42 і 43 Хартії ООН щодо застосування сили задля гарантування реалізації цілей операції.

Натомість використання поняття «примус» не означає, що проведення миротворчої операції цього типу носить характер війни зі сторонами військового конфлікту, хоча й не виключає примушення до миру. Як зазначають експерти, дії «блакитних шоломів» мають попереджувальний і обмежувальний характер, створюючи сприятливі умови для недопущення насилля. Це проявляється в обмеженні прагнення до влади сторін військово-політичного конфлікту з метою створення сприятливих умов для ненасильницьких способів досягнення миру.

Зазначене дослідження виявило, що неозброєні або легко озброєні місії з обмеженими мандатами практично не мають ефекту для підтримання миру. Натомість багатовимірні місії або місії з примусу є значно ефективнішими для миротворчого процесу. Особливо це стосується роботи місій тоді, коли конфлікт ще триває. Автори дослідження наводять думки інших вчених, які вважають, що обмежений мандат місії не тільки не сприяє миротворчому процесу, але й може навіть збільшити рівень агресії, наприклад, щодо цивільного населення[2].

Автори зазначають, що досвід вирішення конфліктів у Хорватії, Ліберії, Боснії та Герцеговині, Косово й Анголі підтверджує, що для ефективного моніторингу виконання плану врегулювання конфліктної ситуації місія повинна мати виконавчі повноваження та військовий компонент, тобто здатність погрожувати силою членам незаконних збройних формувань, які не бажають складати зброю (наприклад, місія UNTAES в Хорватії, місія ECOMOG в Ліберії, місія UNFICYP в Республіці Кіпр, місія ІFOR/SFOR у Боснії), а також доступ до усієї території та інфраструктурних об’єктів країни, включно зі військовими об’єктами. У всіх зазначених випадках цивільна моніторингова місія працювала паралельно й у тісній кооперації з військовою миротворчою.

http://neweurope.org.ua/wp-content/uploads/2017/12/Conflict-_Lessons-for-Ukraine_01-36_ukr.pdf

 

За останні роки Рада Безпеки ООН частіше за все видавала мандати на проведення наступних моделей операцій з підтримання миру:

- ОПМ, спрямовані на створення безпечного середовища для доставки продовольства та гуманітарної допомоги;

- ОПМ для підтримання гуманітарного доступу;

- ОПМ з метою запобігання актам геноциду та приведення до відповідальності винуватців;

- ОПМ, що здійснюють моніторинг дотримання прав людини та нагляд за проведенням виборів;

- ОПМ для створення зон безпеки та нагляду за їх дотриманням;

- ОПМ для захисту прав людини.

Порівняно новим видом ОПМ є електоральні місії. Вони можуть бути як самостійними операціями, так і складовою більш масштабних операцій з постконфліктного врегулювання.

Рішення Ради Безпеки ООН приймаються 9 голосами із 15, причому кожен із постійних членів має право абсолютного вето.

Натомість у практиці діяльності Організації Об’єднаних Націй існують механізми, які дозволяють подолати право вето. Так, у випадку, коли одна із держав-членів Ради Безпеки, що проголосувала проти введення миротворчого контингенту, офіційно визнається стороною конфлікту, рішення про застосування миротворчої місії може прийняти Генеральна Асамблея ООН. Для відповідного рішення необхідне позитивне голосування 2/3 держав-учасниць, причому жодна із країн не має права вето. Хоча Генеральна Асамблея не приймає політичних рішень із питань початку або завершення операцій ООН із підтримання миру, вона відіграє ключову роль у фінансуванні миротворчої діяльності та здійснює контроль над нею за посередництвом Спеціального комітету з операцій із підтримання миру.

Іншим механізмом подолання застосованого державою-членом Радбезу право вето, є Резолюція 377 Генеральної Асамблеї від 3 листопада 1950 р. «Єдність на користь миру». Вона передбачає право Генеральної Асамблеї розглядати питання у випадку, якщо через розбіжність поглядів постійних членів Рада Безпеки не в змозі виконати свої обов’язки, однак є обґрунтовані підстави вбачати загрозу миру, порушення миру або акт агресії. Проте за всю історію миротворчої діяльності ООН посилання на цю резолюцію було зроблено лише у 1956 р. для створення перших надзвичайних збройних сил ООН на Близькому Сході.

Для прийняття рішення про розгортання нової операції з підтримання миру Організація Об’єднаних Націй проходить обов’язкові процедурні стадії.

1. Початкові консультації.

Проводиться серія консультацій з усіма зацікавленими сторонами (держави-учасники конфлікту; держави-учасники можливого спецконтингенту «блакитних шоломів»; міжнародні організації) для вибору найбільш ефективних заходів реагування. За дорученням Генерального секретаря ООН Секретаріатом готується спеціальний звіт про стратегічну оцінку всіх можливих варіантів участі ООН.

2. Технічна оцінка на місцях.

Для підготовки вищезазначеного звіту Генерального секретаря Секретаріат, як правило, направляє місію технічної оцінки в країну або на територію, де передбачається розгортання операції ООН. На підставі висновків і рекомендацій, зроблених місією Генсек ООН готує доповідь для Ради Безпеки, де представляє можливі варіанти для розгортання миротворчої операції з урахуванням її масштабів, ресурсів і рівня необхідного фінансування.

3. Резолюція Ради Безпеки.

Якщо Рада Безпеки приходить до висновку, що розгортання миротворчої операції ООН є найбільш адекватним заходом із підтримання миру, вона офіційно санкціонує її проведення, приймаючи відповідну резолюцію. У ній визначаються мандат і масштаби операції, детально викладаються завдання, які повинні бути виконані. Після прийняття резолюції Радбезу бюджет і ресурси операції затверджує Генеральна Асамблея.

4. Призначення старших посадових осіб.

Генеральний секретар ООН, як правило, призначає главу місії (Спеціальний представник) для керівництва операцією з підтримання миру, а також командувача силами миротворчої операції, комісара поліції і старший цивільний персонал.

5. Планування операції.

Відбувається створення у Центральних установах спільної робочої групи або комплексної цільової групи місії за участю всіх відповідних департаментів, фондів і програм ООН.

6. Розгортання операції.

Операція починається із висування передової групи для організації штаб-квартири місії і поступово розширюється, охоплюючи всі компоненти і регіони, передбачені мандатом ООН. Розгортання операції здійснюється в максимально стислі терміни з урахуванням умов безпеки і політичної ситуації на місцях.

7. Набір персонального складу миротворців.

Оскільки ООН не має власних збройних сил і поліцейських формувань, необхідний для кожної операції персонал на прохання ООН надають держави-члени. Миротворці носять військову форму своїх країн, і про їх належність до миротворчого контингенту ООН свідчать лише блакитний шолом або берет і розпізнавальний значок. Набір цивільного персоналу операцій з підтримки миру здійснює Секретаріат ООН.

8. Підготовка доповідей для Ради Безпеки.

Цей етап починається вже після розгортання нової миротворчої операції і триває до тих пір, поки існує обґрунтована необхідність застосування миротворчих сил ООН. Генеральний секретар регулярно звітує про виконання мандата миротворчої місії перед Радою Безпеки, яка оновлює і коригує мандат місії до її завершення або закриття.

Більшість операцій з підтримання миру ООН тривають довгий час. За останні 15 років найкоротшими миротворчими місіями ООН були ОПМ у Бурунді (2 роки) і у Східному Тиморі (3 роки). Експерти пов’язують це із надскладними завданнями, що стоять перед миротворцями, та постійною активізацією різних конфліктогенних факторів у світі. За всю історію миротворчої діяльності ООН із 71 операції 56 були розпочаті після 1988 р.

Однак варто пам’ятати, що не завжди присутність місії ООН із підтримання миру забезпечує досягнення поставленої мети. Інколи миротворчі операції закінчуються чи призупиняються, але завдання ОПМ так і не виконано. Дехто із експертів вважає, що участь «блакитних шоломів» може спричинити певне заморожування і затягування конфлікту.

https://www.slovoidilo.ua/2017/09/29/infografika/svit/myrotvorczi-oon-yevropi-kudy-vidpravlyaly-choho-dosyahly

 

На жаль, існують приклади, коли деякі із миротворчих операцій ООН не тільки не змогли завадити розвитку конфліктної ситуації, але й самі миротворці були втягнуті у протистояння, що не просто завадило врегулюванню, але й поставило під сумнів авторитет цього міжнародного методу мирного врегулювання. Так, під час миротворчої операції ООН у східно-африканській державі Сомалі (1992 – 1995 рр.) «блакитні шоломи» були втягнуті у бойові дії як одна зі сторін конфлікту. На другому етапі проведення ОПМ у 1993 р. після серії збройних нападів на підрозділи ООН загинуло близько 25 миротворців пакистанського контингенту. У відповідь на це американські «сили швидкого реагування» провели ряд військових акцій, що призвело до жертв серед цивільного населення. Загалом у 1993-1995 рр. загинуло близько 150 миротворців, стали відомі факти насильства проти мирних громадян Сомалі з боку солдат із декількох контингентів ООН. Операція завдала значної шкоди престижу ООН, а у США з’явилося поняття «синдром Сомалі», яка означала неприйняття громадськістю будь-яких людських втрат у малих військових операціях.

Ще одним прикрим і невдалим досвідом участі миротворців у врегулюванні конфліктної ситуації стали події на європейському континенті. Мандат миротворців ООН у Боснії після початку бойових дій у країні поширився на всю територію країни тільки у грудні 1995 р., а до цього включав у себе кілька зон безпеки. До них належала й Сребрениця – боснійський анклав, який до цього перебував у облозі сербів. Саме статус «зони безпеки» дозволяв боснійським загонам ховатися в ньому після вилазок на навколишні сербські села. У липні 1995 р. серби почали штурмувати Сребреницю, а голландський батальйон миротворців, який охороняв місто, залишив його через загрозу життю солдатів, після чого в місті та за його межами серби вбили близько 7 тисяч боснійців.

Проте, абсолютна більшість із запроваджених Організацією Об’єднаних Націй операцій з підтримання миру мали позитивні наслідки і досягли своєї мети. На сьогодні у світі розгорнуто 15 миротворчих місій ООН, частина з яких має вже власну історію. Так, вже згадувана вище перша миротворча місія ООН у районі арабо-ізраїльського конфлікту триває вже 70 років, з 1948 р. З 1949 р. з часів першої Індо-Пакистанської війни дотепер у цих державах працює група військових спостерігачів ООН. З 1964 р. виконує свої функції військова місія ООН на Кіпрі, з 1974 р. розгорнуті сили ООН зі спостереження за роз’єднанням у зоні сирійсько-ізраїльського конфлікту, з 1978 р. – тимчасові сили ООН у Лівані, з 1991 р. – місія ООН з проведення референдуму у Західній Сахарі, з 1999 р. – місія ООН зі справ тимчасової адміністрації у Косово, з 2003 р. – місія у Ліберії, з 2004 р. – операція у Кот-д’Івуарі, з 2004 р. – місія зі стабілізації у Гаїті, з 2007 р. – змішана місія Африканського союзу та ООН у Дарфурі, з 2010 р. – місія ООН зі стабілізації у Конго, з 2011 р. – тимчасові сили ООН із забезпечення безпеки в Абьєє та місія ООН у Судані, з 2013 р. – багатопрофільна комплексна місія ООН зі стабілізації у Малі, з 2014 р. – багатопрофільна комплексна місія ООН зі стабілізації у Центральноафриканській Республіці.

На сьогодні у миротворчих операціях ООН беруть участь представники 124 держав світу. Кількість країн та учасників миротворчого контингенту постійно коливається залежно від триваючих миротворчих операцій та мандатів.

https://imgclf.112.ua/original/2017/10/06/317441.png?timestamp=1507316205

 

До «десятки» найактивніших країн, з яких формується персональний склад миротворців, за відомостями офіційної сторінки ОПМ ООН станом на 30 квітня 2018 р. входять Ефіопія (8 379), Бангладеш (6 992), Індія (6 693), Руанда (6 578), Пакистан (5 963), Непал (5 522), Єгипет (3 170), Індонезія (2 694), Танзанія (2 681) і Гана (2 645). Частковим поясненням ситуації, коли до списку держав, котрі постійно знаходяться на перших місцях у рейтингу країн, які надають найбільшу кількість персонального складу миротворців, вважається те, що основні контрибутори часто використовують операції ООН із підтримання миру як одну з форм навчання і підготовки особового складу та додаткових грошових надходжень.

Отже, підсумовуючи розгляд нормативно-правового регулювання ОПМ, цілей, форм і змісту миротворчих операцій ООН, варто зазначити, що за своїм характером міжнародні миротворчі місії є військово-політичними діями з можливим, але не обов’яковим використанням військового контингенту щодо забезпечення виконання комплексу різноманітних завдань. Прийняття рішення про розгортання нової ОПМ базується на ґрунтовному аналізі попередній миротворчих місій і підборі найбільш адекватних засобів вирішення конкретної конфліктної ситуації з урахуванням політичних, економічних, соціальних обставин і умов регіону чи держави. Але дуже важливою умовою успішності миротворчої місії ООН, як і будь-якої іншої міжнародної чи регіональної організації (ОБСЄ, НАТО, Африканський союз тощо), є легалізація права міжнародної спільноти на проведення такого способу мирного врегулювання, яка спирається на згоду усіх сторін військового конфлікту і чітке дотримання вимог міжнародного права (Статтю підготовлено з використанням інформації таких джерел:

http://www.un.org; https://peacekeeping.un.org; https://documents-dds-ny.un.org/doc/RESOLUTION/GEN/NR0/109/74/IMG/NR010974.pdf?OpenEleme; https://documents-dds-ny.un.org/doc/RESOLUTION/GEN/NR0/048/33/IMG/NR004833.pdf?OpenElement; http://p.dw.com; http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pmv_2015_10-11_4; http://neweurope.org.ua; http://molodyvcheny.in.ua; http://www.ufpa.org.ua; https://ua.korrespondent.net; https://ua.112.ua; http://wishenko.org).


[1] Дослідження «Досвід врегулювання конфліктів у світі. Уроки для України» у 2016 р. підготовлене Інститутом світової політики в межах «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA). Аналітична робота базується на матеріалах і відкритих статистичних даних та компаративістських працях стосовно різних етапів врегулювання конфлікту, а також вивчення 10 конфліктних кейсів із 9 країн — Великої Британії, Анголи, Ліберії, Хорватії, Боснії, Косово, Молдови, Грузії та Республіки Кіпр. http://neweurope.org.ua/wp-content/uploads/2017/12/Conflict-_Lessons-for-Ukraine_01-36_ukr.pdf

[2] Kreps, Sarah and Georey Wallace (2009). Just How Humanitarian Are Interventions? Peacekeeping and the Prevention of Civilian Killings during and after Civil Wars. In American Political Science Association Annual Meeting, Toronto, 3-6 September. Hultman, Lisa. 2010. Keeping Peace or Spurring Violence? Unintended Effects of Peace Operations on Violence against Civilians.” Civil Wars 12:29-46.