Суддя Верховного Суду України М.В. Мазур: Верховний Суд працює над створенням власної структури судового рішення, яка б враховувала весь позитивний міжнародний досвід, у тому числі і європейський, для того, щоб судові рішення були більш вмотивованими і зрозумілими для тих, хто їх читає.

Бесіду провела С. Закірова, канд. іст. наук, ст. наук. співроб. НЮБ НБУВ.

Як змінюється правова система України? Чи вплине на судочинство новий склад Верховного Суду України? З чим пов’язана велика кількість позовних заяв українців до Європейського суду з прав людини? Які особливості роботи суду в зоні проведення АТО? На ці та інші питання про особливості процесу реформування судової системи в Україні відповів суддя Верховного Суду України, кандидат юридичних наук, доцент М.В. Мазур.

 

Доброго дня, шановний Миколо Вікторовичу! В нашій державі очікування суттєвих реформ у сфері реформування судової гілки влади перетворився фактично на такий собі тренд сучасного розвитку. Натомість, якщо вважати, що повага до правосуддя та віра в нього на рівні суспільної культури – це показник здорової нації, то експерти констатують, що сучасне українське суспільство переживає стан важкої хвороби. На жаль, сьогодні рівень довіри населення України до судових органів критично низький. Однією з причин недовіри громадян до суддівського корпусу аналітики вважають незадовільний рівень комунікації суддів із представниками ЗМІ. За даними громадської організації «Вектор прав людини» та проекту «Суд людською мовою» за результатами всеукраїнського опитування працівників судів за 2017 рік, понад 60% судів за рік не надали жодного коментаря ЗМІ, а у 84% судів обов’язки прес-секретаря виконуються за сумісництвом. Складається враження, що судам нецікаво пояснювати свою позицію суспільству. Прокуратура говорить про те, що вони добре підготували матеріали, слідчі органи звітують про якісне проведення розслідування. Тож виходить, що саме суди виносять погані, з точки зору суспільства, рішення. Але часто буває так, і ми це розуміємо, що суд виніс рішення відповідно до тієї статті, яку передбачено матеріалами прокуратури, і санкція іншою бути просто не може. Так чому суди не пояснюють свою позицію? Чи не вважаєте Ви, що комунікація представників судової влади з громадськістю може змінити суспільні настрої? Що для цього варто зробити?

 

Так, я вважаю, що питання комунікації є надзвичайно важливим загалом, і в тому числі щодо відновлення довіри суспільства до судової влади. Дійсно, надзвичайно важливо, щоб судова влада в цілому і окремі суди мали певні комунікаційні стратегії для того, щоб суди не займали пасивну позицію у цьому питанні. Це дуже актуально ще й тому, що, наприклад, в Києві за якоюсь резонансною справою журналісти шукають інформацію і, як це часто буває, їм важливо показати певний негатив для того, щоб на суспільному резонансі отримати максимальну кількість переглядів на сайтах чи мати іншу зацікавленість аудиторії. Натомість по справах, які могли б створити позитивний імідж органам судової влади, це вже не так цікаво журналістам, бо хороші новини не так активно читають і переглядають, і вони не піднімають рейтинги ЗМІ. Тому суди мають займати більш активну позицію у питанні комунікації і самі доносити таку інформацію до громадськості. Тим більше, що зараз є інструменти, які дозволяють це зробити. Це і інтернет ресурси, і веб-сайти судів, і фейсбук, й інші можливості, тобто є платформи, які дозволяють висвітлювати власну позицію в тому числі і представникам судової влади з тих чи інших питань. Тому що сьогодні часто громадяни не розуміють, чому в тому чи іншому випадку приймаються саме такі конкретні рішення. Бувають ситуації, коли суд приймає рішення про виправдання особи, і в суспільстві поширюються думки про несправедливість рішення чи навіть корупційну складову. Але насправді у судді дійсно не було іншого вибору щодо прийнятого рішення, оскільки цього вимагав закон. Таке рішення могло бути результатом підготовлених матеріалів справи. Це могла бути і недостатність доказів, чи певна халатність однієї із сторін у процесі під час доказування, чи щось тому подібне. Тому ці питання мають широко висвітлюватися, і судова влада має, очевидно, проявляти значно більшу активність з метою відновлення довіри суспільства.

 

Наступне питання, скоріше за все, для Вас буде очікуваним, оскільки ми знаходимося у стінах такої поважної інституції як Верховний Суд. Ви, як і всі судді нового Верховного Суду, пройшли дуже серйозний відбір, процедуру якого позитивно оцінюють більшість і українських, і закордонних експертів. Внаслідок нової процедури обрання членів Верховного Суду України цей суддівський орган має найвищий рівень довіри суспільства. Натомість сьогодні майже усі говорять про те, що склад Верховного Суду, начебто, не зовсім суддівський. За словами міністра юстиції Павла Петренка, чверть кандидатів, які пройшли до нового Верховного Суду, ніколи не працювали в судовій системі – це адвокати або вчені. Як ви вважаєте, чи вплине на якість роботи нового Верховного Суду змінена структура і наявність у складі суддів ВС науковців і адвокатів?

 

Ми вже місяць як почали роботу, тобто почали здійснювати правосуддя, і цей період вже показав, що ті нові люди, які прийшли до Верховного Суду, не маючи досвіду суддівської роботи, нормально адаптувалися до нових умов. Я не бачу проблем організаційного характеру, які б заважили їм здійснювати правосуддя на рівні з тими, хто вже мав відповідний досвід. З іншого боку, можу сказати, що за цей місяць у нас уже виникла ціла низка проблемних питань з точки зору застосування права (процесуального та матеріального), по яких люди, які прийшли з наукової чи адвокатської сфери відстоюють свою позицію. Це певним чином впливає на загальну думку всього колективу щодо тих чи інших питань. На даний час конкретних прикладів навести ще не можу, оскільки спочатку мають бути ухвалені рішення, які й покажуть позицію Верховного Суду, але ці дискусії щодо принципових проблем застосування права вже тривають. Переконаний, що поєднання досвіду тих, хто раніше був суддею в касаційній інстанції, тих, хто раніше працював у судах апеляційної чи першої інстанції, а також тих, хто до цього взагалі не був суддею, але мав науковий або адвокатський досвід, дозволить забезпечити розумний баланс між тими підходами, які були випробувані часом і підтвердили свою ефективність, і певними новими ідеями, що обумовлені суспільними змінами останніх років.

 

Важлива проблема, яка сьогодні дуже хвилює суспільство, і особливо юридичну спільноту, пов’язана із новим процесуальним законодавством України. Багато хто з фахівців, у тому числі й суддів, нарікають на те, що нові процесуальні кодекси почали діяти аж занадто швидко, враховуючи кардинальність і суттєвість новацій – з 15 грудня 2017 р. У зв’язку з цим виникло багато проблем і питань щодо недостатньої підготовки і судів (навіть технологічно й організаційно), і суддів.

Наявні непоодинокі випадки, коли сторони змушені вносити зміни у документи по справах, провадження в яких вже розпочато, оскільки суд вимагає, так би мовити, уточнити матеріали справи відповідно до новел законодавства.

При цьому, інші зміни в процесуальному судочинстві стосовно представництва в суді виключно адвокатами не поширюватимуться на справи, рішення по яких було розпочато до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції (щодо правосуддя)». Процесуальне представництво в такій категорії справ здійснюватиметься за правилами, які діяли до набрання чинності вказаним законом до ухвалення остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню (п. 11 ст. 16-1 Перехідних положень Конституції України). Отже, маємо ситуацію, коли дві новели вводяться у судочинство за різними правилами.

Як Ви вважаєте, чи не стане це причиною штучного відтермінування розгляду справ або погіршення якості правосуддя? Як змінити таку ситуацію?

 

З приводу нових процесуальних кодексів України, слід зазначити, що вони дійсно ознаменували собою надзвичайно сильну трансформацію судового процесу. І сама по собі ця трансформація є довгоочікуваною, оскільки ми довго говорили про необхідність відійти від старих радянських традицій до нових європейських засад судочинства. І власне ці кодекси стали переходом від інквізиційного або частково інквізиційного процесу (навіть коли ми говоримо про цивільне чи адміністративне судочинство) до справді змагального процесу. Звичайно, той факт, що вони набрали чинності досить швидко, ускладнює на першому етапі роботу суддів і учасників процесу. Наприклад, я на Пленумі пропонував відтермінувати початок роботи Верховного Суду хоча б на три-чотири тижні для того, щоб дати можливість більш детально ознайомитися з новим законодавством. Однак я поважаю і розумію рішення більшості суддів Верховного Суду про початок роботи з 15 грудня 2017 р., адже діяльність судів касаційної інстанції на той момент фактично була паралізована. Відповідно саме до цієї дати було прив’язано початок дії нових процесуальних кодексів. Натомість я можу сказати, що зазначені проблеми, є складнощами виключно перехідного періоду. Вони неминучі, і з такими складнощами стикнулися б учасники процесу і через місяць, і через два, і через півроку, якщо б кодекси вступали в дію пізніше. Такі швидкі й істотні зміни вже траплялися в українському законодавстві. Наприклад, 6 липня 2005 року був прийнятий Кодекс адміністративного судочинства України, який був офіційно опублікований 17 серпня 2005 року, а набрав чинності уже 1 вересня цього ж року. Тоді також судді і учасники судових процесів змушені були швидко пристосовуватися до нових реалій, але сьогодні про ці складнощі вже забули, і я думаю, що через декілька років нові процедурні правила стануть звичними, а проблеми перехідного періоду вже не будуть згадуватися. Я думаю, що ті, хто працюють в юридичній сфері – це люди кваліфіковані, з вищою освітою, і вони мають досить швидко адаптуватися до нового законодавства, і тому я переконаний, що ми разом – судді, адвокати, інші учасники процесу – розберемось і зможемо успішно подолати ці проблеми перехідного періоду.

 

Продовжуючи тему про поступове наближення української судової системи до європейських традицій права, давайте звернемо увагу на наступне. Україна традиційно вважається країною романо-германської системи права, де прецедент не виступає джерелом права. Натомість сьогодні у нас активно використовуються суддями прецеденти Європейського суду з прав людини, а у новому законі про процесуальні кодексі визнається використання практики Європейського суду з прав людини в якості джерела права. Миколо Вікторовичу, на Ваш погляд, як науковця, кандидата юридичних наук, чи можна вважати це поступовим відходом від існуючої системи права в Україні?

 

Насправді я вважаю, що хоча це і є відходом від того, що ми звикли називати романо-германською правовою системою, але ці процеси тривають доволі давно. У країнах романо-германської правової системи протягом багатьох десятиліть можна спостерігати посилення ролі судової практики, а в країнах англосаксонської правової системи – ролі законодавства. Тобто, останнім часом ми спостерігаємо активні процеси зближення правових систем за їх основними ознаками, у томі числі в питанні визначення тощо, що визнається джерелом права. Це означає, що в романо-германській правовій системі збільшується роль прецеденту, в англосаксонській правовій системі – законодавства як джерела права. І те, що ми повинні керуватися практикою Європейського суду з прав людини, я розглядаю виключно як позитивний момент. Справа у тім, що Європейський суд з прав людини сьогодні утворює і формує передові стандарти у галузі захисту прав людини, і, на мій погляд, у нас немає підстав не застосовувати цю практику.

 

Україна, за відомостями Міністерства юстиції, знаходиться на п’ятому місці за кількістю справ, що розглядаються в Європейського суді з прав людини. Натомість за інформацією правозахисників у 2016 році ми були на другому місці по кількості поданих скарг, а у 2017 р. вже на першому, обійшовши навіть Росію, яка традиційно тримала першість у цьому рейтингу. Як Ви вважаєте, чим пояснюється така негативна тенденція щодо звернень до ЄСПЛ?

 

Така тенденція пов’язана з наявністю деяких системних проблем у правовій сфері України, і однією з найбільших проблем є відсутність ефективного механізму виконання судових рішень. Тобто, найбільша проблема в Україні не в судах, а у механізмі виконаннях їх рішень. Причиною того, що до недавнього часу ми знаходилися на першому місті по кількості поданих скарг, було те, що в Європейський суд з прав людини українцями було подано біля 12 тисяч заяв тільки стосовно невиконання рішень національних судів. Має місце ситуація, коли суди задовольняють вимоги позивачів про стягнення певних сум, що в першу чергу стосується позовів до держави та державних підприємств, а саме: заборгованість по зарплаті чи будь-яка інша заборгованість, але держава не виконує судові рішення через відсутність фінансування чи з інших причин. Отже, лише тільки одна ця проблема призвела до появи 12 тисячі скарг-заяв у ЄСПЛ. І ми перемістилися на кілька сходинок вниз у цьому рейтингу тільки після того, як Європейський суд з прав людини у справі «Бурмич та інші проти України» виключив ці 12 тисяч справ з реєстру, посилаючись на те, що Україна повинна сама вирішувати цю системну проблему. Річ у тім, що далі не було сенсу множити ці справи, які роками Європейський суд приймав до розгляду і виносив рішення, а вони не мали системного ефекту в Україні. Відтак проблема виконання судових рішень – це одна з тих проблем, які необхідно вирішувати якомога скоріше, оскільки немає ніякого сенсу в правосудді, якщо судові рішення не виконуються. Така ситуація вимагає реформи системи виконавчого провадження в Україні, і перші кроки на цьому шляху вже зроблені. Я маю на увазі запровадження інституту приватних виконавців, хоча це і не вирішить усіх проблем.

 

Загалом як Ви оцінюєте інститут приватних виконавців в Україні, оскільки у суспільстві існують прямо протилежні точки зору щодо нього?

 

Я не можу давати ґрунтовних оцінок, бо я не є фахівець у галузі виконавчого провадження, оскільки ніколи не працював у цій сфері. Завдання суду закінчується дещо раніше, але, на мій погляд, певний позитивний аспект буде мати місце. Тут виключно важливим постає питання мотивації. Якщо людина вважає, що приватний виконавець здатен більш ефективно виконувати ті чи інші рішення, то чому б не надати можливість стягувачу скористатися такою нагодою. З іншого боку, їх повноваження обмежені певними категоріями справ, і тому інститут приватних виконавців не буде панацеєю. Ця новела не вирішить системної проблеми щодо стягнення заборгованості там, де відповідачем є держава, державні підприємства чи інституції. Я знаю, що над цією проблемою працюють, у тому числі й уповноважений у справах Європейського суду та в цілому Міністерство юстиції. Вони намагаються зробити аудит всіх судових рішень, яких дуже багато – десятки чи сотні тисяч, і визначити механізми, які б дозволили цю проблему вирішити. Але коли будуть конкретні результати – це питання до Міністерства юстиції України.

 

І ще одне питання стосовно ЄСПЛ. Я знаю, що Ви давно, ще з тих пір, коли були науковцем і працювали викладачем в університеті, ґрунтовно вивчаєте практику ЄСПЛ. Ставши суддею, Ви вже не просто аналізуєте роботу цією поважної судової інституції, але й активно використовуєте її під час вирішення судових справ. Сьогодні в юридичній спільноті лунають думки про необхідність переходу нашого судочинства на аналогічні за формою рішень ЄСПЛ рішення українських судів? Чи підтримуєте Ви такі ідеї?

 

Відповідаючи на це питання, я би зазначив, що частково підтримую такі ініціативи. Насправді рішення Європейського суду з прав людини мають свою специфіку, і, на мій погляд, немає сенсу повністю її запозичувати. Річ у тому, що в Україні ми розглядаємо справи у дещо іншому контексті. Європейський суд не є судом фактом у тій мірі, як національні суди. Відтак запозичувати структуру його рішень, так би мовити, під копірку не варто. Але з початком роботи нового Верховного Суду, було створено Робочу групу щодо розробки нової структури судового рішення. Ця Робоча група плідно працює, і ми намагаємося розробити єдиний стандарт, який би врахував позитивний досвід як Європейського суду з прав людини, так і власне особливості нашого законодавства і судочинства. Відповідно ми намагаємося створити власну структуру судового рішення, яка б враховувала весь позитивний міжнародний досвід, у тому числі і європейський, для того, щоб судові рішення були дійсно більш вмотивованими і зрозумілими для тих, хто їх читає.

 

Миколо Вікторовичу, до обрання на посаду судді Верховного Суду, Ви працювали суддею Попаснянського районного суду Луганської області в зоні проведення АТО. Ви зсередини добре знаєте усі проблеми цієї ланки українського судочинства. Сьогодні на цьому рівні судочинства відчувається величезний кадровий голод. На початок грудня 2017 р. в українських судах вакантні близько 1000 суддівських посад. Зростає кількість місцевих загальних судів, де немає жодного судді. Наприклад, на Черкащині не вистачає суддів у 80% місцевих загальних судів. Як, на Ваш погляд, швидко вирішити проблему нестачі кадрів для нижчої ланки судової системи України?

 

Проблема кадрової нестачі суддів в Україні, дійсно, є дуже назрілою і важливою. Багато суддів останнім часом пішли у відставку, тож нестача кадрів відчувається дуже гостро. І ця проблема нестачі кадрів актуалізує іншу проблему – надмірного навантаження на працюючих суддів. При тому, що судді працюють буквально з ранку до ночі, і в вихідні, і у світкові дні, але вони фізично не встигають опрацювати такий масив справ, які накопичуються в судах. Кожна справа – це вкрай важливі для людей питання, адже інакше вони б не зверталися до суду, тож суддя має вивчити матеріал, виписати судові рішення, все це потребує часу. Але є певні фізичні обмеження, які неможливо перевищити за найсумліннішого ставлення судді до своєї роботи. Тож, звичайно треба вирішувати цю проблему, бо у нас сьогодні вже є суди, які залишилися взагалі без суддів. Останнім часом з метою часткового вирішення цієї проблеми законодавство зазнало певних змін для того, щоб дозволити тимчасово переводити на вакантні посади суддів з інших регіонів.

Крім того, важливим кроком на цьому шляху можна вважати проведення реформи щодо створення окружних судів. Це також дозволить частково вирішити зазначену проблему, оскільки якщо раніше було три суди, в одному з яких взагалі не залишилося суддів, то тепер три суди об’єднуються в один, завдяки чому хоча б і в сусідньому місті, але суддя буде працювати. Сподіваюся, що це дозволить уникнути ситуації, коли цивільні справи лежать роками в судах без суддів, очікуючи призначення нових вершителів правосуддя.

До того ж активно ведеться робота щодо набору нових суддів. Я знаю, що Вища кваліфікаційна комісія суддів України дуже серйозно працює для того, щоб поряд із процедурами кваліфікаційного оцінювання чинних суддів провести новий конкурс для так званого ІТ-суду, а також добір на посади суддів у суди першої інстанції.

На жаль, я не думаю, що це питання може бути вирішено протягом одного року. Думаю, що ця проблема буде існувати ще 2-3 роки, але сподіваюсь, що хоча б протягом цього періоду вона буде вирішена. Бо це дійсно питання тривалості розгляду судових справ і загалом доступу громадян до правосуддя.

 

І продовжуючи зазначену тему, чи не вважаєте Ви, що запровадження новим процесуальним законодавством судової медіації частково зможе сприяти вирішенню проблеми кадрової нестачі суддів. Зокрема, частина справ можуть бути вирішення ще до початку судового розгляду. Чи поділяєте Ви думку окремих суддів, що до судової медіації можна було б залучити не тільки суддів, які і так мають занадто високе навантаження, про що ми вже говорили, а й професійних медіаторів, які зможуть взяти на себе певну категорію справ?

 

Я дуже позитивно відношусь до цієї ініціативи і новації законодавства. Судова медіація відповідає принципу «Поганий мир кращий за добру війну». У своїй практиці, хоча інституту медіації раніше офіційно не було, я завжди намагався роз’яснити сторонам, що вони можуть досягти мирної угоди до початку розгляду справи. Я пояснював сторонам, що краще домовитися, якщо це можливо, оскільки рішення суду може бути на корить будь-якої зі сторін конфлікту, і вони наперед не знають, яким буде рішення суду. Тим краще буде для обох сторін, якщо вони можуть вирішити ситуацію на добровільних началах, від цього виграють обидві сторони. У деяких випадках, навіть без моєї активної участі, а лише після такого роз’яснення, сторонам конфлікту вдавалося домовлятися, укладалися мирові угоди, і спір вирішувався без фактичного проведення судового засідання.

Тож, якщо законодавець надав можливість судам проявляти більш активну позицію, і суддям брати участь у процесі як медіаторам, на мою думку, це позитивні зміни. Такі механізми в принципі дозволять, у тому числі, судді-медіатору поодинці спілкуватися з кожною стороною, щоб погасити певні негативні емоції, які мають сторони, і пояснити їм можливості добровільного врегулювання конфлікту. Тим не менш сторони не позбавлені можливості відмовитися від медіації, і, відповідно, далі продовжувати судовий спір у загальному порядку. Також я думаю, що в перспективі непогано було б дійсно розробити механізми залучення професійних незалежних медіаторів. Це б знизило навантаження з судової системи, але, зрозуміло, що необхідно розробити механізми стимулювання сторін до медіації. Це варто зробити, оскільки недостатньо просто сказати сторонам, що вони мають право звернутися до медіатора, бо довіри до медіаторів сьогодні у суспільстві значно менше, ніж до суддів. Хоча і кажуть, що громадяни не довіряють судам, натомість якщо виникає будь-який важливий спір, люди йдуть саме до судів, а не до третейських чи якихось інших інституцій. Тому я вважаю, що треба зробити певні заохочувальні стимули. Як варіант, наприклад, може бути ситуація, коли медіатор отримує виплату розміру судового збору, який сплатила особа при зверненні до суду, якщо він зможе вирішити дане спірне питання. Тобто, це дозволить заохотити медіатора, разом з тим це не буде обтяжливо для сторін, оскільки вони вже сплатили судовий збір. Або законодавством можуть бути запроваджені будь-які інші стимули. У всякому разі я вважаю, що ідею судової медіації необхідно далі реалізовувати і впроваджувати у наше законодавство і практичну діяльність.

 

Миколо Вікторовичу, як Ви вважаєте, враховуючи ваш власний досвід, які особливості у діяльності суду в зоні проведення АТО?

З приводу роботи судів у зоні проведення Антитерористичної операції я вважаю, що у глобальному вимірі вони, мабуть, повинні працювати так само, як і будь-які інші суди в Україні. Але в реальності певна специфіка зони АТО все ж таки є. Є певні категорії справ, які обумовлені специфічною ситуацією, яка там сталася. Відтак у зоні проведення АТО бувають справи, яких практично не буває у жодному іншому регіону України. Їх особливість пов’язана з участю осіб, які проживають на тимчасово непідконтрольній території України. До недавнього часу українське законодавство майже не враховувало цю специфіку, тож були певні складнощі з викликом осіб, які проживають на непідконтрольних територіях. Після вступу в юридичну силу нових процесуальних кодексів набули чинності нові норми, які визначають особливий порядок виклику до суду таких осіб, і порядок набрання чинності рішень у справах, де відповідачами виступають особи, які проживають на непідконтрольних територіях. Зокрема, я говорю про можливість виклику до суду через портал судової влади. Я вважаю це позитивом, тому що раніше використовувався загальний механізм виклику до суду через публікацію оголошення у газеті «Урядовий кур’єр», яку, очевидно і зрозуміло, на непідконтрольних територіях не продають. Тому той факт, що виклики відбуваються через інтернет, дає можливість особі, яка сумлінно ставиться до своїх обов’язків і може передбачати, що до неї можуть позиватися з певних питань, відслідковувати через інтернет чи не викликають її до суду, у тому числі, подивившись відповідний сайт або просто написавши своє прізвище в пошуковій системі.

 

І наприкінці нашої бесіди. Ви вже доволі довго працюєте суддею, тож бачите судову систему України, так би мовити, не ззовні, як представники експертного середовища, а зсередини. То чи можете Ви виділити вкрай важливу й актуальну проблему реформування судової системи в Україні, яку оминають журналісти, експерти, аналітики?

 

Відповідаючи на це питання, я би назвав кілька питань чи проблем, які можна було б вирішити на рівні законодавства, що породжують певну неоднозначність у судовій практиці. Верховний Суд, я думаю, найближчим часом буде вирішувати ці проблеми, але це ситуація, коли Верховний Суд має подолати неузгодженість, або навіть прогалини українського законодавства. На мій погляд, було б краще, якби сам законодавець їх виправив. Я б не хотів називати конкретні правові проблеми, оскільки щодо них зараз тривають дискусії в самому Верховному Суді, і остаточні рішення ще не винесені. Відносно процесу, на мій погляд, потребує вдосконалення процедура касаційного розгляду кримінальних проваджень у касаційному кримінальному суді, тому що нові процесуальні кодекси здебільшого змінили процедуру у цивільному, адміністративному і господарському процесах, і майже не змінили процес кримінальний на рівні касації. У цьому я також бачу певні питання, які можна було б оптимізувати на рівні касації, аби збільшити пропускну спроможність власне Верховного Суду для того, щоб судді могли переглядати більшу кількість проваджень за менший час. Це наприклад, може бути ідея письмового провадження в кримінальному касаційному суді. Адже якщо зараз відкривається провадження, то Верховний Суд повинен викликати представників сторін і лише у випадку, якщо вони заявлять відповідне клопотання про письмовий розгляд. Але на практиці учасники судового провадження, якщо вони не бажають брати участь у розгляді, просто не з’являються і ніякі клопотання не заявляють. Така процедура суттєво збільшує термін розгляду справи, тому що треба виконувати усі процедурні моменти, пов’язані з викликом осіб, очікуванням підтвердження про те, чи отримали сторони повідомлення і так далі. Я думаю, що дуже багато справ можна було б вирішити у порядку письмового провадження, коли сторона письмово викладає своє бачення, свої аргументи, і суд їх може розглянути і оцінити цілком об’єктивно. Це б заощадило дуже багато часу. Це один варіант.

Крім того існують невеликі, дуже незначні проблеми, пов’язані з процесом, у тому числі і на рівні касаційної інстанції. Вносячи зміни до закону, законодавець визначив, що зараз касаційний кримінальний суд остаточні рішення оформлює у вигляді постанови, як і інші касаційні суди. Але там, як я уже сказав, відбулася повна трансформація процесу, а у нас лише в окремі статті внесли зміни. І законодавець забув, наприклад, внести зміни до статті, яка регулює можливість оголошення вступної та резолютивної частини рішення у процесі. Тобто, бувають такі невеликі непорозуміння, коли в одну статтю внесли зміни, а в іншу – ні, і це породжує певні проблеми тлумачення норм права. Звичайно, вони можуть бути подолані і під час застосування законодавства, його тлумачення, у тому числі системного, хоча краще б було не допускати таких ситуацій і непорозумінь.

 

Дякую Вам за цікаву і змістовну бесіду.