О. Бусол, д-р юрид. наук, ст. наук. співроб., ст. наук. співроб. НЮБ НБУВ

 

Криміналізація «медіа-корупції» як альтернатива запровадження кримінальної відповідальності за наклеп та образу

 

Журналісти відмічають чергове осіннє політичне загострення на телевізійних каналах: на арену активно виходять «титани» матеріалів з ознаками заможності. Наприклад, цього тижня в ефір каналу ICTV вийшло аж дев’ять підозрілих сюжетів. Загалом упродовж тижня представниками мас-медіа нараховано 61 матеріал з ознаками, які вказують на замовний характер останніх. Перше місце за кількістю порушень стандартів професійної етики журналістів називають телевізійні канали «Інтер» (21 «замовний» медійний продукт) та «Україна» (21 відповідно). Трійку «лідерів» замикає канал ICTV (9). Далі за рейтингом ідуть – «1+1» (6), «UA: Перший» (3) і 5 канал (1 «замовний» матеріал відповідно)[1].

Народні депутати України реагують на такі дії працівників медіа розробкою та ініціацією розгляду проектів законів, які спрямовані на запобігання таким «злочинам». Так, народний депутат України, власник телеканалу NewsOne Є. Мураєв вніс до парламенту проект Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України (щодо уточнення відповідальності за вчинення злочинів проти волі, честі та гідності особи)» від 19.08.2016 р. № 5034, у якому пропонує доповнити Кримінальний кодекс України новими статтями 151-1та 151-2, що встановлюють кримінальну відповідальність за наклеп та образу. Наклепом вважатиметься згідно з ч. 1 ст. 151-1 законопроекту  «умисне або через несумлінне ставлення до перевірки інформації поширення завідомо неправдивих відомостей, що принижують честь і гідність іншої фізичної особи або ділову репутацію фізичної чи юридичної особи, або наклеп на публічну особу, тобто умисне поширення завідомо неправдивих відомостей, що принижують честь і гідність або ділову репутацію публічної особи». Відповідальність за такі злочини передбачена на рівні штрафу до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або громадських робіт на строк до двохсот годин, або виправних робіт на строк до одного року. За наклеп, що міститься в публічному виступі, публічно демонструється в засобах масової інформації або в мережі Інтернет, або те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею,  карається штрафом від 100 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або громадськими роботами на строк від 150 до 240 годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк від одного до трьох місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Згідно з зазначеним проектом Закону України, дії, передбачені частинами першою та другою цієї статті, якщо вони поєднані з обвинуваченням у скоєнні  тяжкого чи особливо тяжкого злочину, карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправними роботами на строк від одного до двох років, або арештом на строк від трьох до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Аналогічно положенням щодо наклепу, проект Закону України містить пропозиції і за встановлення відповідальності за образу та образу, висловлену в публічному місті. Так, згідно з ч. 1 ст. 151-2 образою вважається приниження честі та гідності іншої особи, виражене в непристойній формі. Образа карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або громадськими роботами на строк до двохсот годин, або виправними роботами на строк до одного року.  Образа, що міститься в публічному виступі, публічно демонструється в засобах масової інформації або в мережі Інтернет, або те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, карається штрафом від ста до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк від одного до трьох місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.  

Утім, громадські організації в Україні закликали відхилити проект Закону України про кримінальну відповідальність за наклеп і образу, ініційований                Є. Мураєвим. У зверненні громадських організацій (Центр демократії та верховенства права, «Детектор медіа», Інститут масової інформації, «Інтерньюз-Україна», Інститут розвитку регіональної преси, «Центр UA», Національна спілка журналістів України) до Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики з приводу законопроекту № 5034 наголошено: «Подібні законодавчі пропозиції суперечать міжнародним стандартам свободи вираження поглядів та позиціям ключових міжнародних інституцій – Ради Європи, ОБСЄ, Комітету ООН з прав людини. Ми переконані, що запровадження кримінальної відповідальності за “наклеп” чи “образу”, як передбачено законопроектом, автоматично ставить під загрозу будь-яке журналістське розслідування чи статтю і створює презумпцію імунітету чиновників від публічної критики. Подібні ініціативи, особливо в країнах з дуже низькою довірою суспільства до судових та правоохоронних органів, ризикують створити серйозний “охолоджувальний ефект” для ЗМІ і розвитку демократії в цілому, адже остання неможлива без вільної політичної дискусії» [2].

Нагадаємо, що кримінальна відповідальність за наклеп та образу була скасована в Україні ще у 2001 р. Зауважимо, що це вже не перша спроба повернутися до питання криміналізації вказаних діянь. У різні часи було зареєстровано відповідні проекти законів України такими народними депутатами: 2004 р. – Л. Черновецьким, 2005 р. В. Аніщуком, 2006 р. і 2010 р. – В. Кисельовим, 2008 р. – А. Яценком, 2012 р. – В. Журавським. Останньою такою спробою стало ухвалення Верховною Радою так званих «диктаторських законів» 16 січня 2014 р. Так, Верховна Рада України у 2014 р. підтримала введення відповідальності за розповсюдження наклепу, у тому числі в Інтернеті. Відповідне положення у 2014 р. було закріплене в Законі України від 14.01.2014 р. № 3879 «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» [3]. Згідно з цим Законом, КК України [4] був доповнений ст. 151 «Наклеп». Наклеп автори визначили як «умисне поширення завідомо недостовірних відомостей, що ганьблять честь і гідність іншої особи». Верховна Рада України 28.01.2014 р. відмінила зазначений Закон [5].

Кожного разу подібні законодавчі ініціативи викликали негативну реакцію українських медійних та міжнародних правозахисних організацій – ОБСЄ, Ради Європи, Комітету ООН з прав людини.

У кримінальному праві таких держав як Австрія, Албанія, Вірменія, Білорусь, Боснія і Герцеговина, Бразилія, Угорщина, Іспанія, Казахстан, Киргизстан, Литва, Латвія, Польща, Словенія, Таджикистан, Туркменістан, визнається підвищена суспільна небезпека кваліфікованих видів наклепу (з використанням ЗМІ, або у публічному порядку). Відповідно, за наклеп, поєднаний з обвинуваченням особи у скоєнні тяжкого або особливо тяжкого злочину, кримінальну відповідальність встановлено в державах СНД і Балтії; з умовою заподіяння тяжких наслідків – у Англії, Угорщині, США, Швеції, інших; проти посадових осіб, у зв’язку з виконанням ними повноважень – у Болгарії, Бразилії, Франції. Разом з тим учені зазначають про неоднозначність розв’язання цієї проблеми в кримінальному законодавстві зарубіжних країн – деякі відмовилися від кримінальної відповідальності за умисне висвітлення недостовірної інформації в ЗМІ, а інші – навпаки, встановили таку відповідальність за вказані дії, визнавши злочином. Проте єдиної підстави такої відмови чи визнання на законодавчому рівні немає [6].

Згідно з законодавством України, поширення недостовірної інформації належить до загроз національній безпеці держави в інформаційній сфері. Стаття 9 Закону України «Про інформацію» [7] визначає, що реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Стаття 34 Конституції України[8] гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Одночасно, згідно з Основним законом, здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Можна погодитися з медіа-спільнотою, яка виступає проти прийняття  запровадження кримінальної відповідальності за наклеп, що це – крок до авторитаризму. Аналіз законодавства України показує, що за поширення недостовірної інформації передбачено цивільно-правова відповідальність, можливість відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Проте особливою суспільною небезпечністю характеризується поширення такої інформації, вчинене на замовлення (а це зовсім інше, оскільки це означає, що такі протиправні діяння були вчинені у співучасті; з корисливих мотивів. Такі протиправні діяння мають на меті неправомірне збагачення шляхом отримання коштів, цінних паперів, іншого майна або послуг, а отже, можуть вважатися корупційними); службовою особою з використанням свого службового становища. У цьому випадку відбувається посягання на авторитет органів державної влади тощо. Тому слід чітко диференцювати такий злочин як умисне поширення представником засобу масової інформації завідомо неправдивих відомостей, з отриманням за це неправомірної вигоди, від наклепу.       

Зазначимо про існування в Україні такого явища, як медіа-корупція («джинса»), яке полягає у тому, що ЗМІ за гроші видають комерційну й політичну рекламу під виглядом звичайного журналістського матеріалу. Для підтвердження факту існування цього явища слід навести думки самих працівників засобів масової інформації. Так, експерти з медіа-профспілки, Інституту масової інформації та громадської організації «Телекритика» вважають, що прихована реклама, яка видається за звичайний журналістський матеріал – це злочин, який має ознаки корупції та шахрайства.

Те, що відбувається нині в Україні і на пострадянському просторі взагалі – це продукт розпаду радянської системи – так  оцінює стан з корупцією у засобах масової інформації голова правління Міжнародної громадської організації «Інтерньюз-Україна» К. Квурт. За словами експерта, саме тому медіа не виконують належним чином роль «четвертої влади», яка має служити суспільству і спостерігати за іншими трьома гілками влади – законодавчою (парламент і ради різних рівнів), виконавчою (уряд, президент, адміністрації) та судовою.

Заступник редактора сайту «Телекритика» О. Довженко заявляє, що все українське телебачення на три чверті поділене між чотирма медійними групами. Власники цих чотирьох груп намагаються налагодити конструктивні стосунки з владою, відповідно намагаються їй сподобатися.

За словами головного редактора інтернет-видання «Телекритика»                      Н. Лігачової, яка займається моніторингом телевізійних новин, обдурювання глядачів принесло телеканалам багатомільйонні прибутки. Голова Незалежної медіа-профспілки України С. Гузь у 2007 р.прогнозував, що через «джинсу» будь-яка влада зможе взяти ЗМІ під контроль [9]. І вже у 2014 р. у звіті експертів з місії ENEMO [10] було зазначено, що під час передвиборної кампанії до Верховної Ради України по всій країні суттєво збільшилися випадки публікацій «джинси» та «чорного піару». Також місія зафіксувала порушення Закону «Про вибори» стосовно використання рекламних матеріалів у Харкові, Чернігові, Києві, Черкасах, Івано-Франківську. Експерти ENEMO виступили за проведення змін до законодавства у сфері діяльності та моніторингу ЗМІ. Так, за рекомендаціями місії, в Україні слід визнати поняття «джинси» та ввести відповідальність за розповсюдження замовних матеріалів[11].

«Джинса» – сленгове слово, яке використовується переважно медійною спільнотою. «Джинса» вважається грубим порушенням журналістської етики, зокрема основних принципів журналістської діяльності – принципу збалансованості та неупередженості подачі інформації.

Причини цього явища полягають зокрема в економічній залежності ЗМІ від власника. За словами виконавчого директора Інституту масової інформації О. Романюк, в Україні 75 % медіа належать політикам і олігархам. За дослідженням Інституту масової інформації та міжнародної недержавної організації «Репортери без кордонів», які вивчали у 2016 р. у рамках проекту Media оwnership monitor (фінансувався Міністерством економічного розвитку Німеччини) 43 національних ЗМІ: телебачення, інтернет, радіо, а також друковані видання, зокрема, як ці ЗМІ впливають на громадську думку, телевізійний ринок є високо концентрованим. Так, основні чотири власники найбільших ЗМІ мають 76,25 % аудиторії споживачів медіа-продукту: «Медіа Група Україна» (12,66 %), «1 + 1 медіа» (20,49 %), «Inter Media» (21,42 %) і StarLight Media (21,68 %) відповідно. Ці медіа-групи та медіа-холдинги належать найбагатшим людям в Україні: Р. Ахметову, В. Пінчуку,                                  І. Коломойському, Д. Фірташу. Топ-4 радіо-груп досягають 92,23 % аудиторії слухачів України. Так, радіо-група «Тавр Медіа» (В. Пінчук) становить 39,53 % слухачів і об’єднує шість радіостанцій, решту аудиторії мають Ukrainian Media Holding (С. Курченко), яка представлена сімома радіостанціями; «Бізнес Радіо Група» (Анатолій та Євген Євтухови) – чотирма та ТРК «Люкс» – двома радіостанціями відповідно.

Топ-4-ка друкованих ЗМІ займають 18,60 % читацької аудиторії, що визначає низьку концентрацію. Ринок найрейтинговіших друкованих ЗМІ зосереджений у руках чотирьох власників – Р. Ахметова («Сегодня»),  С. Курченко («Кореспондент», «КП в Україні», «Аргументы и факты»; «Гроші», «Теленеделя»); Д. Мозковий / Т. Александрова («Вести») і О. Швець («Факты и комментарии») [12]. За європейськими стандартами, практика концентрування масс-медіа в руках невеликої кількості осіб, які є представниками олігархічних кіл та політиків, є ненормальною, тому що ЗМІ в демократичних країнах a priori повинні бути вільними. У випадку застосування засобів масової інформації як знаряддя здійснення влади призводить до їх криміналізації. І тут слід погодитися з твердженням учених, які вважають, що каральні засоби протидії злочинності ніколи не можуть вичерпати своєї ролі. Каральні засоби удосконалюватимуться, пристосовуючись до нових умов життя суспільства, але не можуть зжити себе [13]. Отже, частково сприяти запобіганню корупційних технологій у медійні сфері політиками можна шляхом встановлення кримінальної відповідальності за вказані дії. До того ж законодавець повинен розрізняти: 1) культурну свободу слова й 2) безкультурну свободу словесної сваволі, сприяючи першій і протидіючи другій. Ніхто не може звільнятися від відповідальності за зловживання словом, посилаючись при цьому на свободу слова [14]. Порушення закону з використанням одного ЗМІ неминуче призводить до шкідливих наслідків для інших ЗМІ та всього громадянського суспільства, оскільки викликає загострення протиріч між соціальними групами, недовіру до ЗМІ в суспільстві та підриває авторитет і ефективність діяльності ЗМІ [15]. Отже, кримінально-правовий вплив на суб’єктів, що використовують ЗМІ в протиправних цілях, не є репресивним заходом відносно ЗМІ, проте виступає заходом захисту самих ЗМІ, їх нормального функціонування та правильного сприйняття їх діяльності в соціумі [16]. Тому як професійний корупційний злочин у сфері масово-інформаційної діяльності слід розглядати отримання журналістом неправомірної вигоди за поширення неправдивої, умисно викривленої інформації, виготовлення прихованої реклами, антиреклами тощо на замовлення. Є суспільно небезпечним злочином розгортання інформаційних кампаній з метою цілеспрямованої дискредитації окремих громадян і структур, зокрема викликаних протистоянням певних суб’єктів у період їх очікувань на суспільну підтримку [17].

Хоча у вітчизняній законотворчій практиці підставами криміналізації суспільно небезпечних діянь в інформаційному суспільстві на сучасному етапі переважно стають міжнародні вимоги, об’єктивно роль національної ініціативи кримінально-правової політики в питаннях криміналізації більш значуща. Це підтверджується насамперед тим, що суспільна небезпечність діянь сприймається на внутрішньодержавному рівні, адже держава і населення держав виступають першими, хто зазнає шкоди від посягання [18].

Суспільна небезпечність протиправних діянь щодо умисного поширення завідомо недостовірної інформації про фізичну чи юридичну особу полягає в такому: у першу чергу шляхом вчинення таких протиправних діянь відбувається порушення права особи на отримання достовірної інформації (на життя в нормальному інформаційному суспільстві); відбувається посягання на честь і гідність фізичної чи юридичної особи, про яку було поширено неправдиву інформацію (на це в кінцевому рахунку і розраховує ЗМІ, що вчиняє такі діяння).

Щодо суспільної необхідності, то вона і обумовлена вказаною суспільною небезпечністю й соціальною значущістю інформації, яка поширюється за допомогою ЗМІ та безпосередньо впливає на життя суспільства і психіку його членів.

В умовах тотальної світової інформатизації суспільства та широкого використання інформаційних технологій, скоєння злочину за допомогою мережі Інтернет значно підвищує суспільну небезпечність діяння. Щоб зрозуміти масштаби впливу інформації на психіку людини, достатньо навести приклад Російської Федерації, яка по суті, стала переможцем в інформаційній війні з Україною у зв’язку з загостренням міжнародних відносин цих держав після анексії Росією АР Крим та підтримки бойовиків російською владою на Донбасі.

Таким чином, криміналізація поширення представником засобу масової інформації завідомо неправдивої інформації, у тому числі з метою отримання неправомірної вигоди, є не лише цілком виправданим засобом впливу на цей процес, а й соціально необхідним кроком, що сприятиме підвищенню ступеня захисту населення від подібної інформації, а також честі й гідності фізичних і юридичних осіб, яких стосується така інформація [19].

Включення норми про кримінальну відповідальність за поширення завідомо недостовірної інформації службовою особою ЗМІ залежить від визначення основного безпосереднього об’єкта цього протиправного діяння. Унаслідок вчинення поширення такої інформації в будь-якому випадку порушується два об’єкти: 1) порядок суспільних відносин у частині отримання особою достовірної інформації та доступ особи до такої інформації і 2 ) порядок суспільних відносин у частині охорони честі та гідності фізичних і юридичних осіб. Проаналізувавши такі протиправні діяння, можна дійти висновку, що в кінцевому рахунку поширення представником ЗМІ завідомо неправдивої інформації про фізичну або юридичну особу спрямоване на її дискредитацію в очах інших членів суспільства.

Хоча, на перший погляд, норма про поширення завідомо недостовірної інформації на замовлення представником засобу масової інформації або замовлення йому виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту фактично є спеціальним видом давання чи одержання неправомірної вигоди зі спеціальною метою (у випадку вчинення такого діяння службовою особою державного чи комунального підприємства) або підкупу (у випадку вчинення такого діяння службовою особою юридичної особи приватного права). Проте практика свідчить про неефективність уже існуючих у кримінальному законі норм та про підвищену суспільну небезпеку зазначеного діяння.

Конвенція ООН проти корупції [20] проголошує, що кожна держава-учасниця розглядає можливість вжиття таких законодавчих та інших заходів, які можуть бути необхідними для визнання злочином умисного незаконного збагачення, тобто значного збільшення активів державної посадової особи, яке перевищує її законні доходи і які вона не може раціонально обґрунтувати. Подібні положення є і в Міжамериканській конвенції проти корупції (1996 р.) [21].

Д. Михайленко небезпідставно зазначає, що Конвенція ООН проти корупції прямо наголошує на відсутності необхідності встановлювати суспільно небезпечне діяння і передбачає караність саме значного збільшення активів (наслідок), у той час коли за КК України необхідно встановити саме набуття у власність активів або передачу таких активів будь-якій іншій особі. Означені невідповідності норми про незаконне збагачення за КК України зумовили можливість покладення на неї функції елементу як основного, так і завершального рубежу протидії корупції [22]. Учений доводить, що фактично                ст. 368-2 КК України повноцінно застосовується лише як резервна підстава для кримінальної відповідальності за одержання (набуття) неправомірної вигоди за умови відсутності в діях корупціонера ознак іншого злочину, тобто як елемент основного рубежу. Тож запровадження відповідальності за незаконне збагачення в Україні шляхом введення конструкції складу злочину, який передбачався ст. 368-1, 368-2 КК України та міститься в чинній редакції                              ст. 368-2 КК України, не призвело до виконання Україною ст. 20 Конвенції [23]. Поряд з  випадками надмірної криміналізації (ст. 364-1, 365-2, 366-1 Кримінальнального кодексу України), яка тягне за собою складнощі при  кримінально-правовій кваліфікації, існують випадки невизнання кримінально-караними діяннями діянь, криміналізація яких прямо передбачена відповідними міжнародними конвенціями (ідеться насамперед про окремі фінансові злочини). Перелік корупційних злочинів, визначений у ст. 45 Кримінального кодексу України, все ще є недосконалим, оскільки суперечить ознакам корупційного правопорушення, які визначені в ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» [24].

Протягом останніх років, у результаті багаторазового внесення змін до КК України, усі склади антикорупційних злочинів у цілому вдалося привести у відповідність з міжнародними стандартами, зокрема стосовно об’єктивної сторони, суб’єктивної сторони і суб’єкта. Проте в деяких випадках ще залишається певна невідповідність. Конвенційні вимоги щодо застосування кримінальних санкцій, які враховують ступінь небезпеки корупційних злочинів, виконано в Україні суперечливо. Так, ці санкції не в усіх випадках враховують ступінь небезпеки зазначених злочинів, а розміри встановлених у санкціях штрафів, громадських робіт, виправних робіт, арешту, обмеження волі, позбавлення волі не узгоджені між собою [25].

Аргументом на користь криміналізації «медіа-корупції», окрім вищезазначеної суспільної небезпечності та недієвості існуючих кримінальних норм щодо корупційних злочинів, слугує те, що упровадження кримінальної відповідальності має велике значення для потерпілого: по-перше, надає змогу встановити винних осіб, які поширюють та які замовляють неправдиві відомості, інформацію, зокрема, із застосуванням оперативно-розшукових заходів; по-друге – покарати злочинця та відновити порушені під час відповідних злочинних дій права. І, нарешті, назріла необхідність надання законодавчого визначення такому явищу, як «джинса».

На необхідності якнайшвидшої криміналізації умисного поширення недостовірної інформації ЗМІ як одного з необхідних заходів забезпечення консенсусу й балансу в інформаційно вразливому суспільстві наголошувала у своїх дослідженнях Н. Савінова [26]. Більше того, такий напрям кримінально-правової науки в сучасних умовах і в умовах стабілізації вітчизняного соціуму вчена відносить до пріоритетних напрямів вітчизняної правової науки [27].                      Н. Когут зазначає, що найбільш необхідними у сфері правового регулювання інформаційної безпеки та правил поширення інформації є, серед іншого, встановлення суб’єктів відповідальності та санкцій за конкретні правопорушення в цій сфері; встановлення чітких критеріїв інформаційної продукції, що суперечить нормам суспільної моралі та відповідальності за порушення в цій сфері. Крім того, учений вважає, що необхідно законодавчо встановити певні критерії щодо якості інформації, яка може поширюватися через Інтернет і телебачення, оскільки це загальнодоступні (публічні) мережі інформації, що накладає на них підвищений рівень відповідальності за формування суспільної моралі та життєвих устоїв суспільства [28]. Нині в законодавстві України відсутнє поняття такого явища, як медіа-корупція. Проте доведення необхідності криміналізації та віднесення до корупційного такого злочину, як «медіа-корупція», є важливим, з огляду на вищевикладене.

Отже, виконання службовою особою засобу масової інформації замовлення фізичної або юридичної особи на виготовлення інформаційного продукту неправдивого змісту, поширення завідомо недостовірної, викривленої інформації, у тому числі, політичної або комерційної реклами, з метою умисної дискредитації іншої фізичної або юридичної особи в інтересах замовника або його посередника, з отриманням за це неправомірної вигоди, якщо це спричинило істотну шкоду об’єкту замовлення, повинно бути визнане злочином, за яке може наставати кримінальна відповідальність.

З огляду на те, що відсутність статусу юридичної особи в багатьох редакцій друкованих засобів масової інформації ускладнює судовий захист прав шляхом пред’явлення позову до конкретного суб’єкта, який би був належним відповідачем, суб’єктами даного злочину доцільно визначити автора та особу, відповідальну в засобі масової інформації за випуск інформаційних матеріалів.

Автор пропонує визначати поняття «медіа-корупція» як умисне виготовлення й поширення автором та особою, відповідальною в засобі масової інформації за випуск інформаційних матеріалів, в офіційних друкованих виданнях, у мережі Інтернет завідомо неправдивої, викривленої інформації, виготовлення прихованої політичної або комерційної реклами, антиреклами на замовлення, з метою дискредитації іншої фізичної або юридичної особи в інтересах замовника або його посередника, з отриманням за це неправомірної вигоди [29].


[1] Андрейців І. «Джинсове» загострення на ІСТV. Моніторинг теленовин 3–8 жовтня 2016 року. URL:

http://osvita.mediasapiens.ua/monitoring/daily_news/dzhinsove_
zagostrennya_na_ictv_monitoring_telenovin_38_zhovtnya_2016_roku/.

[2] URL: http://detector.media/infospace/article/118506/2016-09-06-gromadski-organizatsii-zaklikali-vidkhiliti-zakonoproekt-muraeva-pro-kriminalnu-vidpovidalnist-za-naklep-i-obrazu/.

[3] Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян: Закон України від 14 січ. 2014 р. № 3879. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=49483.

[4] Кримінальний кодекс України: Закон України вiд 5 квіт. 2001 р. № 2341-III. Відом. Верховної Ради України. 2001. № 25–26. Ст. 131.

[5]. Газета «Голос України» 01.02.2014 р. опублікувала Закон України, яким було скасовано кримінальну відповідальність за наклеп.

[6] Данильченко О. О. Криміналізація умисного висвітлення недостовірної інформаціїї в ЗМІ URL: http://lsej.org.ua/2_2015/50.pdf.

[7] Про інформацію: Закон України від 2 жовт. 1992 р. № 2657-XII. Відом. Верховної Ради України. 1992. № 48. Ст. 650.

[8] Конституція України. Відом. Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

[9] Медіа-корупція. URL: http://4vlada.com/investigations/4219.

[10] ENEMO – Європейська мережа організацій зі спостереження за виборами .

[11] Україні варто запровадити відповідальність за «джинсу» – ENEMO. URL: http://www.pravda.com.ua/news/2014/11/23/7045168/.

[12] Солодухіна М. Хто володіє українськими ЗМІ: дослідження. URL: http://znaj.ua/news/regions/67880/hto-volodiye-ukrayinskimi-zmi-doslidzhennya.html.

[13] Костенко О. М. Культура і закон у протидії злу. Київ: Атіка, 2008. С. 281.

[14] Там само. С. 143.

[15] Куц А. В. Кримінально-правовий аспект відповідальності засобів масової інформації в умовах формування громадянського суспільства. Актуальні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції [зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф.], (22 трав. 2015 р., Харків). С. 298.

[16] Там само.

[17] Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні у контексті сучасної антикорупційної стратегії: автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.08; Ін-т держави і права              ім. В. М. Корецького. Київ, 2015. 36 с.

[18] Савінова Н. А. Кримінально-правова політика забезпечення інформаційного суспільства в Україні: дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. Львів, 2013. 510 с.

[19] Данильченко О. О. Криміналізація умисного висвітлення недостовірної інформаціїї в ЗМІ URL: http://lsej.org.ua/2_2015/50.pdf.

[20] Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції: міжнар. документ від 31 жовт. 2003 р. (ратифікована із заявами Законом України від 18 жовт. 2006 р. № 251-V). Відом. Верховної Ради України. 2007. № 49. Ст. 2048.

[21] Міжамериканськая конвенція проти корупції: міжнар. документ від 29 берез. 1996 р. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_089.

[22] Михайленко Д. Г. Співвідношення норми про незаконне збагачення та положень кримінально-правової доктриниУкраїни. Актуальні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції [зб. матеріалів Міжнар. наук.-практ. конф.], (22 трав. 2015 р., Харків). С. 51–53.

[23] Там само.

[24] Про запобігання корупції: Закон України від від 14 жовт. 2014 р. № 1700. Відом. Верховної Ради України.2014. № 49. Ст. 2056.

[25] Хмара О., Волошина А. Антикорупційна політика в Україні: доповідь від платформи громадянського суспільства (2-е засід., 11 лют. 2016 р., Брюссель) URL: http://www.prostir.ua/wp-content/uploads/2016/02/%D0%A1SP-UA-AntiCorruption-Report_ukr.pdf.

[26] Савінова Н. А. Умисне поширення недостовірної інформації ЗМІ: аргументи на користь потреби криміналізації. Вісн. Асоц. кримін. права України. 2014. № 2 (3). С. 100–102.

[27] Там само.С. 112.

[28] Когут Н. Д. Розповсюдження інформації в сучасному суспільстві. Інформація і право; Нац. акад. прав. наук України. № 3 (12). 2014. Ст. 59.

[29] Бусол О. Ю. Медіа-корупція в Україні: проблема криміналізації. Інформація і право. № 1(16). 2016. С. 102–109.